![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Про корінь
Aug. 15th, 2020 11:51 amПродовження теми
Щораз меншає забобонів навколо народження слов'янства, і воно постає в усій своїй натуралістичній оголеності. Хто ж таки їх породив? Греки кажуть – скіфи. У Польщі виявлено в належному іранському контексті поблизу м. Плоцьк на Віслі назву села SkłotyNowe, у якій розпізнано відому від Геродота самоназву скіфів – сколоти. Сколоти на Віслі – це нормально, бо межею Скіфії була якраз Вісла.
...
У контексті зі сколотами і обома Нисами набуває ваги існування у Польщі, Німеччині, Чехії сіл з назвами від основи Парн- (Parnowo, Parnica; Parin, Pahren, Pahrenz; PARNík, oPARNo). На тлі цих топонімічних ознак іранського степового життя раптом згадуємо, що столицею тих парнів (по-новому «парфян») було місто Ниса або Ниса Парфянська за Каспієм – виходить, також «Ниса сколотська»!..Значить, весь цей простір входив до складу Іранведжа, «Іранського світу від Ниси до Нис», значить недаремно античні історики вказують на сусідню з Нисами Віслу як на межу між Скифією і Ґерманією! І ця нова широчінь розриває останні перепони до дальших викладок: де ж корінь слов'ян.
Найраніші держави слов'ян пов'язують з таємничими «червенськими городами» на лівій притоці Бугу Гучві. Як визнає історик, «розвиток і занепад цих давніх племінних держав для нас закритий і невідомий, – тільки могутні городища, що залишилися досі, свідчать про творчі зусилля давніх віків» [Крип'якевич, 33]. Тут же, на Гучві була і столиця волинян. І етнонім волиняни, і оронім (назва землі) Волинь – «камені прийнятого спотикання» традиційної етимології.
Звідки тільки не пробувано виводити назву Волинь – і від волів, і від волинки, і від скелі, і від пташиного вола (бо горбиста), і від волохів... Виявляється, пошуковий контекст був усе ще недостатньо широким. Тому, як казав Є.С.Жариков, з воронки пошуку й не капало, бо «лише те із глека ллється, що було до глека влите». А ключик на видноті був – та не близько лежав. Там же у словнику М.Фасмера (де і про «волів», і про «воло») читаємо: «Хвалисское море – стара назва Каспійського моря, похідне від cеред.-перс. Xvārēzm (парфянського *Xvālēz-. – К.Т.) "Хорезм"» [Фасмер, IV, 229], літописні форми – Хвалииское, Хвалимское, Хвалитьская дория (перс. dāryā, дперс. draya «море»!) і, нарешті: «Хвалынское море. У народних піснях: Волынское море»... Ключик знайшов свій замочок.
Ось чому в «Золотих луках» аль-Масуді волиняни названі «коренем із коренів слов'янських», ось у чім річ, що «всі слов'яни їм покорялися»: це вчорашні скіфи-парфяни, «хвалимські саки», знайомі парні з їхньою халепою і дерибаном. Правду сказав араб. Це ми, втративши контекст, довго не розуміли, щó він каже. Не були готові до істини, сказаної відкритим текстом: корінь слов'ян – учорашні парні. (джерело)
Щораз меншає забобонів навколо народження слов'янства, і воно постає в усій своїй натуралістичній оголеності. Хто ж таки їх породив? Греки кажуть – скіфи. У Польщі виявлено в належному іранському контексті поблизу м. Плоцьк на Віслі назву села SkłotyNowe, у якій розпізнано відому від Геродота самоназву скіфів – сколоти. Сколоти на Віслі – це нормально, бо межею Скіфії була якраз Вісла.
...
У контексті зі сколотами і обома Нисами набуває ваги існування у Польщі, Німеччині, Чехії сіл з назвами від основи Парн- (Parnowo, Parnica; Parin, Pahren, Pahrenz; PARNík, oPARNo). На тлі цих топонімічних ознак іранського степового життя раптом згадуємо, що столицею тих парнів (по-новому «парфян») було місто Ниса або Ниса Парфянська за Каспієм – виходить, також «Ниса сколотська»!..Значить, весь цей простір входив до складу Іранведжа, «Іранського світу від Ниси до Нис», значить недаремно античні історики вказують на сусідню з Нисами Віслу як на межу між Скифією і Ґерманією! І ця нова широчінь розриває останні перепони до дальших викладок: де ж корінь слов'ян.
Найраніші держави слов'ян пов'язують з таємничими «червенськими городами» на лівій притоці Бугу Гучві. Як визнає історик, «розвиток і занепад цих давніх племінних держав для нас закритий і невідомий, – тільки могутні городища, що залишилися досі, свідчать про творчі зусилля давніх віків» [Крип'якевич, 33]. Тут же, на Гучві була і столиця волинян. І етнонім волиняни, і оронім (назва землі) Волинь – «камені прийнятого спотикання» традиційної етимології.
Звідки тільки не пробувано виводити назву Волинь – і від волів, і від волинки, і від скелі, і від пташиного вола (бо горбиста), і від волохів... Виявляється, пошуковий контекст був усе ще недостатньо широким. Тому, як казав Є.С.Жариков, з воронки пошуку й не капало, бо «лише те із глека ллється, що було до глека влите». А ключик на видноті був – та не близько лежав. Там же у словнику М.Фасмера (де і про «волів», і про «воло») читаємо: «Хвалисское море – стара назва Каспійського моря, похідне від cеред.-перс. Xvārēzm (парфянського *Xvālēz-. – К.Т.) "Хорезм"» [Фасмер, IV, 229], літописні форми – Хвалииское, Хвалимское, Хвалитьская дория (перс. dāryā, дперс. draya «море»!) і, нарешті: «Хвалынское море. У народних піснях: Волынское море»... Ключик знайшов свій замочок.
Ось чому в «Золотих луках» аль-Масуді волиняни названі «коренем із коренів слов'янських», ось у чім річ, що «всі слов'яни їм покорялися»: це вчорашні скіфи-парфяни, «хвалимські саки», знайомі парні з їхньою халепою і дерибаном. Правду сказав араб. Це ми, втративши контекст, довго не розуміли, щó він каже. Не були готові до істини, сказаної відкритим текстом: корінь слов'ян – учорашні парні. (джерело)
